З цим висновком М. Швидкого може солідаризуватись кожен, підтверджуючи правильність узагальнень про існуючі світові цивілізаційні стандарти: однакові готелі, автобани, глянцеві журнали, таблоїди, телепрограми чи в Пекіні, чи в Москві, чи у Варшаві.Проте, коли заходить мова про Україну, відразу російським політиком-інтелектуалом робляться відхилення.

Цитую за оригіналом для особливо “обдарованих” в Україні: “Украинцы боятся раствориться в русском, и, определяясь со своей национальной идентичностью, делают резкие движения. Русская культура имеет мощное влияние на украинскую, и этого нельзя отрицать. (Послухайте, який надвагомий аргумент наводиться! — П. М.). Ведь на украинском книжном рынке, к примеру, русский язык доминирует”.

І я запитую шановних учасників парламентських слухань: хіба лише на українському книжковому ринку домінує не українське рідне слово, яке є найважливішим чинником самоідентифікації? А інформаційний простір, а кіноринок, а ринок телепродукту, а шоу-бізнес! Не робитиму повного переліку тих національних питомо українських сфер, звідки за останнє десятиріччя інтенсивно витіснялось українське слово. Ви їх добре знаєте.Мене просто вражає ця роздвоєність мислення російського ліберала, який закликає в Росії захищати свою мову, культуру, історію, а щодо нас, українців, пропонуються інші підходи: “Зачем украинцам отказываясь от русского языка, обеднять себя”. І дає нам пораду: будьте прагматиками — бережіть російську мову, яку нам нав’язували, витісняючи свою рідну, починаючи від часів Мазепинської поразки і до поразки УНР, забороняючи все українське сотнями указів та циркулярів.Виникає цілком логічне запитання до адептів подібної концепції не стільки до тих, хто за межами України, а хто серед нас: чому ви, прагматики, не вивчаєте української мови в Україні, а воюєте за свої колонізаційні принципи, поширюючи тезу, що Україна — це тимчасове явище, що ми втратимо державу (теза постхолуйського періоду тих колишніх комсомольських діячів, які позиціонують себе як вороги нашої держави, як меншовартісні “малороси”, які їдуть до Дніпропетровська чи Запоріжжя (географічного осереддя України) і переходять на чужу мову, запобігаючи ласки перед колонізаторами нашого краю, які добре усвідомлюють, що російська мова є в Україні нині не лише засобом зросійщення, а й глобалізаційного знеосіблення.

Слухаючи мову багатьох депутатів, особливо з ПР, я зауважую, що вони — більшість з них! — володіючи українською мовою, принципово артикульовано вдаються до російської мови, нав’язуючи багатомільйонній українській нації не лише чужу мову, чужу історію, чужу культуру, прагнучи розчленувань, розділень, знеосіблень, денаціоналізації українського масиву, який зберіг себе всупереч репресіям, голодоморам і лінгвоцидам.

І зрозуміло, чому ліберал М. Швидкой нам по-приятельськи нашіптує на вушко: “недопустима своего рода украинизация” історії, “пересмотр очевидного (це для нього очевидного з часів перемоги більшовиків) “уравнивания, к примеру, Героев Советской армии и националистов”. У Росії не бачать того вже очевидного факту, як червоноармійці урівняні з денікінцями, колчаковцями, з власовцями. Не бачать як російська Церква канонізує самодержців і керівників білого руху… Ось така вона, логіка лібералів: націоналізм — це погано, а шовінізм — це добре…

І те, що очолювана депутатом держдуми Росії Н. Нарожницькою комісія з питань “правильної російської історії” при Президентові Дм. Медведєву почала видавати серію історичних праць із фальсифікації історії за аналогом комісії часів Катерини II та совдепії, не засуджується російськими ліберал-демократами…Ось кілька витягів з наукових праць членів цієї комісії С. Баранова та Д. Конова “Русская нация” (Современный портрет, — М., 2009 р.): “Нельзя согласиться с мнением, что на Украине нет своей культуры, но вся она российского происхождения. Однако культура Украины несколько отдельна от общерусской — это культура народности в процессе становления, но отнюдь не нации” (стор. 112). Правда, “глибока наукова думка” доби Дм. Медвевєва?!

Не менш “глибокими” постулюваннями є наступне: “Українці не асимілюють в масовому порядку представників інших етносів, хоча поокремішні випадки асиміляції, без сумніву, є. Це свідчить про те (вслухайтесь!), що український етногенез не є домінантним вектором етногенезу на Україні, а українська держава (ці слова я переадресовую окремо до В. Литвина) фактично не є національною державою, так само як і український етнос не є самодостатньою нацією, до якої можна було б приєднатися” (стор. 113).

Після такого “глибокого і модерного” аналізу не менш “модерна” прагматична рекомендація керівництву Росії (цитую з оригіналу): “Необходимо объединение основных территорий русского этноса в единое на начальном этапе конфедеративное пространство в составе России, Белоруссии и Украины. Уже до юридического закрепления такой конфедерации сама работа по созданию такого геополитического пространства значительно укрепит и оформит русский этнос”.

Я не можу не звернути увагу всього свідомого українства на ті загрози, які йдуть для нас із Півночі у зв’язку з тим, що наступного року ми будемо робити вибір, підтримуючи тих, хто хоче офіційно впровадити в Україні другу державну мову, посівши президентське крісло.Ці “глобалізаційні технології” по-московському продукують щоденно в Росії кілька наукових центрів, які безперешкодно розповсюджуються, тиражуються в Україні…Чому я звертаю на ці явища вашу увагу, шановні учасники парламентських слухань? А тому, що свого часу українські політеліти дослухались до подібних рекомендацій, які мали місце майже сто років тому.

Саме тому я змушений вдаватися до цитат “великих прагматиків” початку ХХ сторіччя з Росії. Ось, наприклад, візьмемо професора О. Будиловича, який у своєму слові на урочистостях у Санкт-Петербурзькому Слов’янському благодійному товаристві виголосив наступне: “Русское племя уже издревле раскололось по типу, быту и культуре на два самостоятельных народа: северорусский и южнорусский, или как теперь чаще выражаются, великорусский и украинский”. Це — констатуюча частина тодішніх інтеграторів. Головний висновок: “Мы должны дать дружный отпор тем “украинцам”, которые — по святой ли простоте или по интригам врагов, или, наконец, по корыстному желанию стать из вторых в городе первыми в деревне — упражняются теперь в раскалывании то “немецким топором”, то “польскою пилою” самого ядра нашей земли ” (стр. 37. “Украинская болезнь русской науки” М., 2004. Изд-во “Имперская традиция”).Цю цитату взято мною в одній із багатьох праць, присвячених “украинской болезни русской нации”, в передмові до якої упорядник перевершує відвертістю і самого Гебельса: “По своей сути “украинство” является серьезнейшей болезнью Православной цивилизации в целом. Именно эта болезнь явила миру и хорватов, и косоваров — сербов, предавших Православие. Наши южнорусские сепаратисты — “украинцы” (цей бере в лапки нашу самоназву) — такие же предатели православной цивилизации, как и русского единства”.Порятунок один — розчиняйтесь, братове, і якомога скоріше в глобалізаційному світі по-московському.

Потрібно нагадувати історикові Литвину В. М., чим закінчуються в 20-х роках загравання з подібними теоретиками як теперішні М. Смолін, та К. Затулін, які складають реальні рекомендації для Путіна. Маю на увазі і Скрипника, і Коцюбинського, і Шумського, й усі мільйони українців, замордованих згодом Голодомором. Чи нас нічого не вчить історія? Адже глобалізаційні процеси почалися саме на початку ХХ сторіччя.Згадаю принагідно і висловлювання відомого дисидента Олександра Зінов’єва, який у праці “Глобальный человейник”, написаній у Мюнхені 1996 року, зазначав, що наш ХХ вік був, можливо, найдраматичнішим в історії людства з точки зору людських доль, ідей, соціальних систем і цивілізацій. “Але попри все це, він був віком людських пристрастей і почувань, — віком надій і відчаю, ілюзій та прозрінь, спокус і розчарувань, радощів і горя, любові та зненависті. Це був, можливо, останній людський вік. На зміну йому насувається лава віків нелюдської або постлюдської історії, історії без надій і без відчаю, без ілюзій і без прозрінь, без спокус і без розчарувань, без радощів і без горя, без любові і без зненависті”. Проте задовго до О. Зінов’єва великий наш земляк Микола Бердяєв (1922 р.(!) у своїй розвідці “Воля до життя і воля до культури” застерігав європейців від того, що їх очікує, наголошуючи, що між культурою і цивілізацією — велика прірва. “Цивілізація намагається здійснити “життя”. Цивілізація створює могутні держави, такі як США, могутній капіталізм і пов’язаний з ним соціалізм, вона здійснює волю до світової могутності та організації. “Але в могутній Німеччині, — писав він, — ніколи не буде вже Ґете, не буде німецьких ідеалістів, не буде великих романтиків, не буде великої філософії і великого мистецтва, — “все стане в ній технічним, технічною буде і філософська думка…”, “метод завоювання візьме гору над інтуїтивно-цілісним проникненням в буття. Неможливий уже Шекспір і Байрон в могутній цивілізації Британської імперії. Це ж стосується й Італії”. Висновок М. Бердяєва простий: в цих поборюваннях цивілізацією культури — трагедія і культури, і цивілізації, і трагедія європейців.На початку ХХ сторіччя ще не існувало термінів “глобалізація” та “самоідентифікація”, тому філософ вживає поширені у філософії терміни “культура” і “цивілізація”.

Отже, ця опозиційна пара існує спередвіків, але такого фатального виміру вона набула лише в ХХ сторіччі, сторіччі прискореної технізації, індустріалізації, а тепер уже й інформатизації… Не треба викреслювати з цього ряду і процесу колективізації, що супроводжувався нечуваною деформацією особистості та суспільства в цілому, яке відривалось від морально-духовних джерел, деформацією, пов’язаною з насильницьким обезбожнюванням, дехристиянізацією та атеїзмом. Отже, глобалізація — це відповідні й революційні злами, демографічна алхімія, завданням якої було витворення нової спільноти — радянської. І все це освячувалося новою релігією, релігією прогресу, батьком якої, як ми знаємо, був філософ Коген…Культура тому і винищувалась, винародовлювались її носії на всьому просторі нової імперії — СРСР. А культура, як відомо, пов’язана з культом пращурів, з традиціями і переказами, вона виповнена священною символікою, яку необхідно десакралізувати, — в ній, культурі, нам дані “знаки і натяки на іншу духовну реальність” (М. Бердяєв). Тому кожна культура є культурою духу, в підґрунті якої — творча робота, в ній присутня жива доля нації, її історія, тому вона безкорислива і безцінна в найвищих її виявах. А цивілізація — завжди “зацікавлена”, бо покликана задовольняти життєві потреби, потурати насолодам, задоволенням. Тому цивілізація прагне до могутності, до субординації, до організації самого життя, самої культури, культури на замовлення, культури, в якій дедалі помітнішою стає цивілізаторська складова. В культурі — сучасній — великі релігійні символи десакралізуються. З поразкою високої культури стає підноситися фактор “економізму”, тобто комерціоналізації культури, що породжує всеохопний маскульт, покликаний знеособити кожну етичну одиницю, розмити етноси, які були стійкими завдяки кристалізації високих духовних змістів кожної національної культури.На зламі ХХ і ХХI сторіч всі футорологічні суперечки точилися навколо двох прогнозів: Фукуями та Семюеля Хантінгтона.

Перший у відомій праці “Кінець історії” 1989 року стверджував, що із завершенням глобального конфлікту двох систем і зникненням комунізму весь світ стане світом демократії, лібералізму та вільного ринку, і цивілізація всього світу уподібниться до американської. Цей своєрідний науковий міф з перебігом часу був спростований Хантінгтоном, який сповіщав, що замість міждержавних воєн нас очікують великі міжцивілізаційні конфлікти, вкладаючи в поняття цивілізація ще й культурно-релігійний зміст.

Через 20 років за цими прогнозами ми можемо впевнено стверджувати, що світ ніколи не стане американським, оскільки він, на відміну від коктейлю США, сполучений зі своїми давніми культурами, мовами та власною історією, отже, з належним рівнем самоусвідомлення і патріотичними візіями. Фукуяма 20 років тому ототожнював модернізацію світу з вестернізацією. І потужний економічний стрибок Далекосхідних країн спростував цю тезу, який, властиво, і відбувся завдяки високому ступеню самоідентифікації як японців, так і китайців…

Вся ж практика українського державотворення ґрунтується не на національних засадах, пріоритетних, як це відбувається навіть в африканських країнах, наприклад, Судані. Головні ж критерії й мотивації наших перетворень впродовж 18 років — це ринок, реформи, конкурентність в усіх сферах, включно з культурою. І всі вони зводяться виключно до економічних показників, які з кожним роком все падають і падають… Ці показники спримітизовують, атомізують суспільство, яке стає не суспільством духовно-спорідненого життя, а спільнотою виживання, убогодухого самозбереження, а не духопіднесення. А світ цікавий не лише цивілізаційними всеуніфікуючими глобальними здобутками, а передовсім культурними набутками, культурним різноманіттям. І не існує культур головних чи другорядних, культур важливих чи малозначущих.

Польський антрополог Броніслав Малиновський ще 1912 року заявив, що не існує ієрархії культур, а отже, й ієрархії мов. Усі вони — від Всевишнього. І мови даються кожному етносові як космічна програма, як завдання бути собою, тобто виконувати своє земне призначення. Тома Аквінський сказав: “Бог у різноманітності”. Кожна з існуючих культур у певних умовах і за певних обставин створює відмінну систему цінностей цілком логічних і функціональних і наближених до довершеності. Саме тому цей постулат різноманітностей розвитку людства і рівнозначностей та рівноцінностей культур є найважливішим для людства.

Всі культури відкриті, взаємовіддзеркалювані… Проте глобалізаційні мілітарні режими намагаються розтрощити ці системи дзеркал, аби в кожні порожні рамки втиснути свій політичний колаж: “наше покоління вибирає колу…”Електронно-інформаційні рекламні технології ніколи не замінять культурної комунікації всередині кожного етносу.

На схилі віку Папа Іван Павло II, будучи немічним, потратив частину свого серця на те, аби переконати різні суспільства стати відкритими для культур, для душ, для порозуміння і споріднення в Єдиному Творцеві. А це означало — долання суспільних, цивілізаційних відчужень, долання винятковості і зверхностей одних над другими. Адже ці зверхності і винятковості є вкрай згубними як для носіїв цих винятковостей, так і для меншовартісних.Замислимось на хвилинку. Чи ми, живучи у відмінних мовно-культурних координатах, будемо шукати способів приниження інших, відмовляючи їм у праві бути собою, засягаючи фактично на Господню волю, чи ми будемо прагнути пошуків, мовно-культурних віддзеркалень? Які є єдино прийнятними, і які убезпечать не лише нас українців, а й усе людство від майбутніх катастроф? Це шлях вибору, який мусять зробити як США, так і Росія. І цей вибір, на мій погляд, буде вирішальним для глобалізованого світу. Якщо ж замість мовно-культурних діалогів запанує мова військових статутів і наказів, де під слово “ворог” підверстується “чеченець”, “грузин”, “українець” чи “татарин”, то справді світ дійде до глобальної катастрофи. І за наявності різної пагубної зброї — атомної, хімічної, біологічної — ця справа вже й не така складна.Ми, зачаровані словом “демократія”, здали в архів усі існуючі загрози для нас, молододержавників, ототожнивши це слово зі словом автоматичної рефлексії “мир”, не усвідомлюючи того, що Європа вже не один раз, підставляючи Україну, підставлялася сама. Уроки Веймарської республіки потрібно враховувати не лише українцям, а й росіянам, не забуваючи, що у них в підчерев’ї употужнюється неймовірної сили модернізований Китай.Планетарне співтовариство глобалізоване лише фактором часу, яке нараховує шість мільярдів сущих, розділене несамохітно мовами, культурами, релігіями, історіями; сущих, котрі не мають ані спільної шкали цінностей, ані спільного авторитету, ані загальної влади, живуть у відносному мирі. І кожна спроба переділу сфер впливу вкрай небезпечна. І будь-яка спроба зазіхань на моє право бути українцем, визначеним, ще раз нагадаю, самим Богом, є викликом Творцеві Світу. Ніхто не має мандата від Всевишнього на свою зверхність ані до мене особисто, ані до мого рідного слова, моєї культури, моєї нації. Поважайте наші права — адже це Ви на нашій, Богом даній, землі, а не навпаки… Хоча ми й запізнилися з відродженням своєї держави, але це не дає права фінансово-олігархічним колам ігнорувати Українську державу, послаблюючи цілеспрямовано всі її механізми, всі її правові засади. Ці кола є складовими транснаціональних угруповань, які прибрали до рук усі виробничі, всі аграрні, інформаційні сфери, і проектують всі політичні процеси, внаслідок яких в Україні все менше стає українського, гальмуючи усіма можливими засобами цілком природний потяг нації до самоідентифікації. Але Господнього плану ніхто не скасовував і не скасує… І це стосується не лише нас, українців.

Глобалізований світ рухається до поступового елімінування місця і ролі кожної держави. Космічного ж плану ніхто не спроможний відхилити. Тому бути собою є космічним заповітом. Сучасний глобалізований світ обтяжений нерозв’язуваними, здавалося б, суперечностями. Він вимагає при сучасному способі виробництва уніфікації стандартів життя, а також при уніфікації політичної системи нерівномірності розподілу цивілізаційних здобутків. Поглиблювана прірва між так званим золотим мільярдом і рештою п’ятьма мільярдами може спричинитися до неминучих зіткнень… Але це справа, яка немовби нас не стосується… Справді, для нас важливо, як нам зберегти свою самобутність, як повернути своє обличчя, прагнучи одночасно до уніфікуючих принципів єдиної Європи. Як нам, прагнучи стати частиною політичної Європи, зберегти своє духовне осереддя там? У цьому прискорюваному уніфікуючому, знеосіблюючому глобалізаційному процесові молодим державам буде важко захищати себе, якщо ми нині не подолаємо інерцію плавання за течією… Потрібно про це говорити на повен голос. Далі так тривати не може, панове претенденти на папаху.

Думайте час від часу і про Україну. Мовно-культурний ландшафт ще ніколи не руйнувався так інтенсивно, як тепер. Виглядає, що наша доля — це безкінечний шлях випробовувань та трагедій… Ми мусимо усвідомити, що справді оцарилася нова постіндустрійна доба, де фактично сформований новий світогляд, нова економічна система, нові міждержавні стосунки, де домінують ті народи, які перетрансформувалися в нації, створивши в попередні сторіччя свої національні держави. Легітимізація української нації відбулася при її цілковитому обеззброєнні як у мілітарній так, і у всіх інших сферах — виробничій, аграрній, інформаційній, науковій, освітній… Нам, українцям, відведена роль віслюків, що біжать за жмутом сіна, який теліпається весь час перед писком: роль вічнодоганяючих і всезалежних… Європа постійно вимагатиме в України дедалі нових стандартів, а Росія завжди шантажуватиме, вимагаючи призупинення так званої українізації історії, культури, освіти, тобто в тих сферах, де найменше на сьогодні присутня “українізація”, без якої самоідентифікація немислима. Хоча наш національний дух ще не притлумлений остаточно, але економічно ми витиснуті з того поля, на якому здійснюється розподіл праці й ринків… Тому найактивніша українська людність шукає собі місця за межами України, де для них створені найдискримінаційніші умови. І незважаючи на ці обставини, українці як за межами України, так і в самій Україні доволі романтично трактують наше національне майбуття, тяжіючи один до одного і витворюючи самозахисні структури збереження своєї ідентичності, чому, власне, і були присвячені попередні парламентські слухання… Як ми пересвідчилися останніми роками, глобалізаційні процеси вписують усі держави в іншу систему координат, в інші економічні системи й умови існування. Нам просто необхідно усвідомити, що ніхто і ніколи не сприятиме нашому історичному вияву бути собою як на загальнонаціональному рівні, так і в індивідуальному. Ринок — співчуття не знає, конкуренція ні з ким не дружить. Соціальний дарвінізм — головний принцип існуючого світоладу. Великими і славними є не ті, хто успадкував тисячолітні культурні набутки, традиції, артефакти, а той, хто володіє статками і споживає найбільше благ. До критеріїв оцінки суспільств і націй не належать, на превеликий жаль, ані високий рівень духовності, ані загальнодоступна освіта, ані мистецьке різноманіття, ані категорії зла і добра, ані справедливості.

Система ліберальних репресій якраз і стосується згаданих мною категорій, щоб притлумити надихаючі цінності або витіснити їх з великого національного простору у вузький, приватний, що, власне, і відбувається стрімко в новій Україні, де прищеплюється конформізм, впроваджуються масово в активні політичні періоди, аби проблеми “справедливості” чи “кривдності” були зняті з порядку денного, тому і стверджують, що п’ятирічної давності майданна самоідентифікація, мовляв, неможлива… Але я переконаний, що попри всі зусилля лібералів і русифікаторів скасувати національну ідентичність, яка вбирається з молоком матері, яка набуває статусу звичаєвості й створює вищу цінність, скасувати неможливо. Адже людині властиво за своєю природою стверджувати не тільки своє “я”, але і “ми”, і природно відстоювати в дихтомії “ми — вони”. Російська мова перетворилася на інструмент, хоч як це не дивно, світового лібералізму, який прагне демонтувати колективну національну пам’ять, зруйнувати мовно-інформаційний український простір, знецінити, висміяти українські традиції. І зрозуміло, чому. Ця “так би мовити” культурна підсвідомість, на якій завжди відбувалась самоідентифікація, заважає впровадженню універсальної нової соціокультурної системи “купи—продай”. Адже не все купується і не все продається… Це те, що освячене сакралізованою пам’яттю. Тому і відбувається штурм наших духовних основ, тому і не існує українського кінематографа, своїх національних героїв, тому сакральні національні святині антикварізуються по маєтках безрідних скоробагатьків, які ніколи не підуть шляхами Ханенків і Терещенків, і ніколи не вживуться в утрачений культурно-історичний контекст. Для них цей антикваріат — не високі символи, а набір цінників. Прилучення до колективної культурної пам’яті, як стверджує О. Панарін, народжує героїв, а присуспільнення до спадків в індивідуальному вимірі — породжує антикварів як агентів постіндустріального ринку… Нація є охоронцем суспільної історичної свідомості, тобто власної колективної ідентичності, тому так репресуються всі ділянки, всі механізми цієї ідентичності. Тому ми маємо таке співвідношення на книжкових ринках: одна українська книжка до 10 російських…

Тому Палац “Україна” задовго до Майдану перетворився на палац “Росія”, тому всі глянцеві щомісячники, щоквартальники всуціль не українські, тому всі — майже електронні носії інформації, включно з DVD, як і мережа Інтернет не українська. Але енергія витісненої національної спільноти нікуди не зникає — вона стискається в квазари, нація — великий мовчун, яку відсунули, відчужили від системи сучасних комунікацій, монополізованих “галасливою меншістю”, для якої територіальної влади не існує. Планетарні сили звільнилися від простору, що і створило беззахисність глобального характеру. Як стверджує польський публіцист Ришард Капущинський (“Знамя”, № 10 за 2009 р., стор. 6): “Сучасна людина втратила почуття безпечності”, втратила прихисток, де могла сховатися. В будь-якому місці її може сягнути якась сила, яку він не спроможен навіть ідентифікувати”. Глобалізується світ, відповідно глобалізуються і страхи, і загрози… Не хто інший, сам Джордж Сорос зізнається: “Раніше ми були впевнені в загальному правилі, що демократичні країни шукають миру. Після президентства Буша це правило більше не діє, якщо воно взагалі колись діяло”. (Газета “День”, 12 лист. 2009 р.). Отже, безпекові проблеми як міждержавні, так і міжособистісні — відкриті… Глобалізаційний простір вимагає глобалізованого контролю. І ми ще не усвідомлюємо, що сьогодні для загальнопланетарного контролю людства вже існують відповідні технології та глобальні інфраструктури, які з допомогою комп’ютерів і централізованого банку даних можуть здійснювати контроль над кожним сущим. Така можливість, як зазначає філософ Аркін Різі, стане реальністю, коли персоналії всіх громадян і дані про їхні заощадження записуватимуть на мікрочипах. І приводом для переходу на таку технологію стане, наприклад, брак готівкових грошей в обігу. За таких умов жодна людина не зможе нічого: ані купити, ані продати без чийогось дозволу. Підстав для такого глобального контролю предостатньо.

Фахівці називають шість найважливіших небезпек для світу. По-перше, це поглиблювана бідність у багатьох кінцях світу і пов’язана з цим деградація природного середовища. Адже на біжучий день вже понад 1,5 млрд людей не мають доступу до здорової питної води. Відповідне опустелювання супроводжує сучасну людину, адже вже третина Іспанії за останні два десятиріччя перетворилася на пустелю. До третьої категорії належать постійні міждержавні війни і громадянські конфлікти. До четвертої — поширення зброї, хімічно-біологічної, можливо, навіть ядерної. П’ята — організована злочинність, пов’язана з наркотиками і работоргівлею. Аж на шостому місці — загроза тероризму. Саме тому все більше виникає обґрунтування для такого тотального мікрочипового контролю. І теперішня світова фінансова криза є прелюдією до цього глобального проекту, мрія для тих, хто прагне оволодіти всім світом, і хто нині найбільше говорить про “мир у всьому світі”… Отже, глобалізація передбачає числову ідентифікацію, себто практику глобального абсолютного заперечення Бога, що, зрештою, і підтверджує Божественне одкровення Івана Богослова, а саме так “одкровенням” перекладається слово грецьке “Апокаліпсис”, згідно з яким люди світового прикінеччя матимуть відповідні (незримі!) накреслення на руці чи на своєму чолі… І я погоджуюся з думкою Арміна Різі, що ці пророцтва дивним чином збуваються… На доказ цього він наводить широке впровадження замість паперових анонімних грошей нових віртуальних: відтинками магнітних стрічок та мікрочипів… Підготовка до повної ліквідації готівки йде стрімкими темпами. Чим частіше люди користуються пластиковими картками, тим більш дивними, підозрілими і старомодними є ті, хто користується готівкою… Не буду широко розводитися на цю тему, яка є чи не найактуальнішою для всього людства… Висновок один. Новий світовий лад, який неухильно глобально впроваджується у світі, все-таки гарантує мир і безпеку, але за це треба дорого платити: своєю свободою, своїм людським, національним набутком, який з душею, з Божественною іскрою набувається через самоідентичність… Бог, як і людина, виноситься за дужки. Такий висновок процесу глобалізації. Отже, ми тепер уважніше придивлятимемося до того, що чинять з нами дві рівноправлячі сили, як зовні України, так і зсередини: роблять нас безбатченками, іванами безрідними, руйнують нашу мову, культуру, освіту, історію. Тепер під цим кутом зору читайте “одкровення” і Д. Табачника…

Проте нам своє робить, аби не сталося того, від чого застерігав свого часу великий російський письменник Ф. М. Достоєвський словами одного із героїв роману “Бесы” Петра Верховенського, в прізвище якого закладено відповідний зміст: ось що він каже (не дослівно) Ставрогіну: гори зрівняти — річ нехитра. Ми напустимо сум’яття , пияцтво, брехню, та ще доноси і небачену розпусту. Ми кожного генія задушимо в пелюшках. О, наші — це лише ті, хто ріже і палить. Я всіх їх зрахував! Учитель, який глумиться разом з дітьми над їхнім Богом, їхньою колискою, — наш. Адвокат, який захищає освіченого вбивцю, — також наш. Адміністратори, літератори — о, наших багато, дуже багато, вони самі про це не знають! Ми лише одними голими ідейками переможемо! Їх, нечестивців, слуг диявольських, — за висловом митрополита Іларіона, — багато, але і нас немало.

Та ще й не треба забувати, що з нами Бог. Ми існуємо у власному енергетичному полі, яке оброблялося тисячоліттями, плекаючи рідне слово, у власних традиціях і парадигмах. І тому рідне слово є для нас механізмом самоідентифікації. Домом буття нашого, і не такий уже й вузький наш культурний простір. Лише необхідна нова мовно-культурна політика з огляду на висловлені мною загрози, отже, потрібна і власна усвідомлена, а не стихійна, цілеспрямована політика розвитку українського слова, адже ми всі, українці, “логоцентричні”, обожнюємо слово і через нього самі певною мірою обожнюємося, бо змінюємося, стаємо самими собою, тобто самоідентифікуємось, уникаючи небезпечних мутацій, що можуть спричинитися і до “антропологічної кризи”, за висловлюванням відомої російської письменниці Олесі Ніколаєвої, яка на нещодавній зустрічі з прем’єром Росії сказала, що зараз відбувається в Росії “явне здичавіння і варваризація російської людини”.

Найстрашніше те, що у нас, як і в Росії, у свідомості молоді замість естетичних, моральних парадигм, замість національних українських архетипів створюється “чорна дірка” невігластва, яку заповнюють каламуттю агресивного маскульту, що нав’язує свої стереотипи поведінки, свої сленги і слогани, свої рефлексії, виповнюючи їхні душі мерзенною безпросвітною пошлістю. Якщо й надалі так триватиме, то навіщо нам уже оця територія, яка сама себе не усвідомлює, не отямлює і мчить невідомо куди, територія, по якій нишпоритимуть нові варвари, куцодумні, із сутінковими душами? Проте цього ніколи не станеться хоча б тому, що ми озвучуємо існуючі в світі проблеми.

<!—->Категорія<!––>: Суспільство | <!—->Додав<!––>: Василь (13-Груд-09)